6 грудня 1953 року Політбюро вирішило розпочати кампанію Дьєнб'єнфу. Фото: Історичний архів

6 грудня 1953 року, щоб докорінно похитнути надії французьких колонізаторів на продовження загарбницької війни, Політбюро вирішило розпочати кампанію Дьєнб'єнфу. Президент Хо Ши Мін заявив: «Ця кампанія дуже важлива не лише у військовому , а й у політичному плані, не лише всередині країни, а й на міжнародному рівні. Тому вся армія, весь народ і вся партія повинні зосередити свої зусилля на її успішному завершенні». З 13 березня 1954 року на фронті Дьєнб'єнфу наші війська послідовно знищували ворожі опорні пункти, оточуючи їх метр за метром у окопах і здійснюючи рішучі атаки, що призвели до перемоги. О 17:30 7 травня 1954 року командувач генерал де Кастрі разом з усім ворожим Генеральним штабом здалися в полон живими.

Єгипетська газета «Аль-Гум-Гіррія» 8 травня 1954 року заявила: « Падіння Дьєнб'єнфу — це суворе попередження імперіалізму в Азії, Африці та скрізь, де узурпатори замишляють принизити або підірвати їхню незалежність... просування визвольного руху продовжиться, і ще багато імперіалістичних оплотів впадуть».

Вільям Фостер, голова Американської комуністичної партії, писав у газеті «Workers' Daily» 10 травня 1954 року: «Перемога під Дьєнб'єнфу є величезним заохоченням для сил, які борються проти імперіалізму в колоніальних та напівколоніальних країнах… Звільнення Дьєнб'єнфу є вирішальною перемогою в боротьбі за свободу та мир у всьому світі».

Індонезійська газета у своєму випуску від 11 травня 1954 року зазначила, що звільнення Дьєнб'єнфу було не лише перемогою В'єтнаму, а й «довело, що народи Азії здатні покласти край історії колоніалізму, який змовився використовувати збройну силу для реалізації своїх амбіцій».

У 1955 році, лише через рік після перемоги в Дьєнб'єнфу, у Бандунгу (Індонезія) зібралася Конференція 29 азійських та африканських країн. Вперше в історії країни, які століттями були маргіналізовані, об'єдналися, щоб відкрито засудити колоніалізм та співпрацювати у взаємній допомозі заради миру та національної незалежності. На цій конференції в'єтнамських делегатів зустріли як героїв.

Французький щотижневий журнал Paris Match 12 травня 1956 року опублікував статтю під назвою «Урок Дьєнб'єнфу». У статті зазначалося: «День поразки під Дьєнб'єнфу був вирішальним днем, з якого почала розпадатися Французька імперія… Французькі генерали та офіцери, які провели понад сто битв, маючи силу десятків тисяч, тепер отримали урок від цих маленьких жовтошкірих людей… Ця поразка зруйнувала частинку французької сили, і саме через цю вразливість в'єтнамці, потім марокканці, тунісці та алжирці хлинули в атаку».

Жан Пуже, колишній офіцер французьких експедиційних військ, з гіркотою зауважив: «Поразка французів під Дьєнб'єнфу ознаменувала кінець колоніалізму та початок ери незалежності країн третього світу». Французький журналіст Жуль Руа зазначив: «Це була одна з найбільших поразок Заходу, що сигналізувала про розпад колоній».

Озираючись назад, можна сказати, що французька експедиційна армія в Індокитаї становила лише 25% від загальної кількості військ; решта була мобілізована з 17 колоніальних країн. Тому після перемоги під Дьєнб'єнфу французька колоніальна система поступово почала руйнуватися, оскільки ці колоніальні солдати повертали додому бойовий дух в'єтнамського народу.

Рух розпочався з утворення Алжирського фронту національного визволення. Після восьми років наполегливої ​​боротьби (1954-1962) алжирський народ змусив французький уряд визнати його незалежність та територіальну цілісність. Абделькадер Бенсалах (нар. 1941), президент Алжирських народних зборів (1997-2002), президент Алжирської національної ради (2002-2019), заявив: «Перемога під Дьєнб'єнфу відповіла на наше запитання: якщо в'єтнамський народ зміг перемогти імперіалістичний колоніалізм, чому Алжир не зміг би?»

Примітно, що лише через чотири роки після перемоги в Дьєнб'єнфу 1960 рік увійшов в історію людства як «Рік Африки», коли 17 африканських країн проголосили незалежність. До 1968 року аж 39 країн континенту (що складали 85% території та 93% населення) здобули перемогу у своїх війнах за національну незалежність.

Коли президент Хо Ши Мін помер 2 вересня 1969 року, у листі до Центрального виконавчого комітету нашої партії секретар Комуністичної партії Тунісу Мохамед Хартман написав: «Його ім'я буде пов'язане з перемогою в Дьєнб'єнфу… Ми знаємо, що переможна боротьба в'єтнамського народу проти французького колоніалізму відіграла вирішальну роль у просуванні національного руху в Африці та арабському світі, а також започаткувала розпад колоніальної системи імперіалізму» [1].

У листі до Центрального комітету нашої партії Центральний комітет Африканської партії за незалежність Сенегалу написав: «Ми не забудемо, що президент Хо Ши Мін очолив героїчний в'єтнамський народ, який завдав вирішальної поразки французькому колоніалізму, тим самим сприяючи та полегшуючи пробудження національної свідомості та усвідомлення досягнення політичної незалежності нашої країни» [2].

У 1987 році Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) вшанувала президента Хо Ши Міна як героя національного визволення та видатного культурного діяча В'єтнаму та рекомендувала державам-членам організувати всесвітнє вшанування його пам'яті у 1990 році з нагоди 100-річчя з дня його народження.

На міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження президента Хо Ши Міна у 1990 році, доктор М. Ахмед, директор ЮНЕСКО, відповідальний за культурний регіон Азії та Тихого океану, заявив: «Його пам’ятатимуть не лише як визволителя батьківщини та колонізованого людства, а й як сучасного мудреця, який приніс нове бачення та надію тим, хто невпинно бореться за викорінення несправедливості та нерівності на цій землі» [3].

[1] Світ вихваляє та сумує за президентом Хо Ши Міном, Видавництво «Правда», Ханой, 1976, с. 631

[2] Світ вихваляє та сумує за президентом Хо Ши Міном, Видавництво «Правда», Ханой, 1976, с. 363

[3] ЮНЕСКО та В'єтнамський комітет з соціальних наук, Міжнародна конференція про президента Хо Ші Міна (уривок з презентації міжнародних делегатів), Видавництво соціальних наук, Ханой, 1990, с. 37.

Нгуєн Ван Тоан