Подорож назад у царство спогадів та тихого життя людей.

(Прочитайте збірку віршів «Boarding Street» авторства Тран Ле Ань Туана, видавництво Асоціації письменників В'єтнаму, 2025)

Тримаючи в руках збірку віршів «Boarding Street» молодого поета Тран Ле Ань Туана (Асоціація літератури та мистецтв Дак Лак ), я не міг не здивуватися вагомості слів, виражених у піднесених емоціях та таланті на його найрозквітнішому етапі.

Ця поетична збірка – це світ тонких, але водночас глибоких зворушливих емоцій, де спогади, природа, люди та кохання переплітаються, немов річка, що тече крізь пори року накопичення. Це збірка, пронизана спокійною красою старої провінції Фу Єн – місця, де автор народився, виріс і яке супроводжував протягом усієї своєї творчої подорожі.

Від тихої самотності робітників до дуже особистих поривів кохання, «Пансіон» постає як тепле, чисте, але водночас меланхолійне царство емоцій. З перших же віршів збірки природа провінції Фу Єн зображена з красою, яка є водночас знайомою та новою, водночас інтимною та викликає в пам'яті найглибші шари пам'яті.

У вірші «Весняний дощ у Лані» дощ — це не лише пейзаж батьківщини, а й її душа: «Весняний дощ у Лані ніколи не припиняється / Дощ падає, як шум людей, що залишилися серед руїн». Природа не статична, а завжди вривається в серце, пробуджуючи спогади, які, здавалося, глибоко запали. У вірші «Ла Хай» автор пише: «Вітер все ще дме на мосту / Дощ падає на старий одяг / Ла Хай пахне кавою / Але чому річка моєї батьківщини така мовчазна?»

Ця «тиша» належить не лише річці, а й людям та глибині емоцій, прихованих у невеликій оболонці цього гірського містечка. Природа та люди переплітаються в кожному слові, створюючи простір, який є одночасно реальним і казковим, немов місячне світло, що кидає туманне сяйво на мрійливий розум.

Але «Вулиця-інтернат» — це не лише про природу. Збірка поезій — це також портрет людського життя та простих професій, багатих на гуманістичні цінності. У вірші «Швець» ми зустрічаємо образ старого чоловіка, який сидить «там уже тридцять років» з «руками, що ніколи не відпочивали». Кожна пара взуття, кожен стібок ніби відтворюють життя, наповнене спогадами та почуттями, які жодні слова не можуть повністю висловити.

Так само, «Кравець» відтворює образ людей, які тихо загоюють життєві рани: «Хто все ще простягає нитку крізь ніч / Як місто загоює свої рани опалим листям». Лише кілька ніжних поетичних рядків уособлюють філософію життя: люди завжди зцілюють себе своїм унікальним, природним способом, як місто продовжує сяяти своїми вогнями після дощу. Поділяючи ту саму тему зображення тихого людського життя, «Гончар» подібний до пісні про традиційну культуру: «Ось глеки. Ось вази. Ось глечики. Ось горщики. Ось контейнери з вапном. Піт. Сльози. Ось павільйони. Ось храми. Ось династії… Ось століття. Ось тисячоліття». Щільний перелік створює відчуття історичної глибини та шарів давніх ремесел, що збереглися крізь плин часу.

Зокрема, тема кохання у збірці поезій має дуже унікальне відтінок: водночас романтичний і меланхолійний, дещо відсторонений, але сповнений туги. Кохання не галасливе, а мов тихий потік, що пронизує кожен спогад. У вірші «Порожня вулиця» вечірній дзвін «Лунить у царстві», змішуючись зі «Звуком сирен швидкої допомоги. Плач. Сльози…». Ця, здавалося б, розрізнена послідовність образів створює зворушливий ритм днів ізоляції, коли переплітаються кохання та втрата. Вірш «Вулиця ночівлі», який також є назвою збірки, знаменує собою притулок для душі – місце, куди можна повернутися після довгих подорожей: «У кожного є місце, куди можна повернутися / Навіть якщо маленький провулок оповитий туманом».

Збірка поезій розкриває глибину авторського погляду на культуру, історію та людей. Вірші на кшталт «Епічна ніч» поміщають читача в міфічний простір Центрального нагір’я: «Ти тепер шепіт гонгів, що пронизують ніч… Ти тепер епічний / Ритуал весни». Або в «Бабонно-вартіжному бункері» автор впускає історію в поезію через образ «лампи, що світить сто років» – символ пам’яті, анонімних облич, що мовчки пройшли крізь юність. Смуток, жертва та краса історії виражені через вірші, пронизані гуманістичними цінностями.

Поезія Тран Ле Ань Туана пройнята символічними та сюрреалістичними елементами, часто виходячи за межі знайомих описів, відкриваючи двері до несподіваних асоціацій. У вірші «Стоячи на жерлі вулкана» автор пише: «Я стою перед часом, щоб поїсти / Як ти з'їв мене». Дивний образ, водночас таємничий і нав'язливий, спонукає читача зупинитися та замислитися. Так само, у багатьох інших віршах фрагментована структура, подібно до кіноплівки, зібраної докупи, створює несподівану безперервність через багате поле асоціацій. Саме це робить поезію Тран Ле Ань Туана унікальною: свобода емоцій без їхньої нестримності; неоднозначність образів, які, тим не менш, торкаються глибини душі читача.

«Пансіон» – це не лише поетична подорож, а й подорож переосмислення духовних цінностей: тихих професій, моментів кохання, спогадів про дім, печалей часів та глибоких пластів культури, вплетених у кожну жилку землі. Ця збірка віршів не лише знаменує собою дозрівання у творчості молодого письменника, а й робить свій внесок у ландшафт сучасної в'єтнамської молодіжної поезії голосом, гідним поваги: ліричним, але водночас проникливим, свіжим, але глибоко вкоріненим в ідентичності, романтичним, але водночас заснованим на реаліях життя.

Джерело: https://baodaklak.vn/van-hoa-du-lich-van-hoc-nghe-thuat/van-hoc-nghe-thuat/202512/hanh-trinh-tro-ve-mien-ky-uc-va-nhung-phan-nguoi-lang-le-fa80c1f/